Арсеній Яценюк: "Освічені, вільні та відповідальні громадяни – найбільший скарб країни"

Лідер «Фронту Змін» Арсеній Яценюк переконаний, що для теперішньої влади розвиток освіти не є пріоритетом, а її дії у цій сфері - безвідповідальні та хаотичні. Він упевнений, що без забезпечення належного статусу вчителя, інноваційних рішень в українській освіті, без її входження до європейського освітнього простору сильної держави нам не побудувати.

— Арсенію Петровичу, чого б Ви побажали українцям напередодні 1 вересня – Дня знань?

— Школярам і студентам – нестримного бажання пізнавати нове і вміння перемагати лінощі. Любити свою країну та розуміти, що тільки побудувавши сильну державу, ми як народ, як нація виживемо в цьому складному і суперечливому світі. Тому вже зі шкільної та студентської лави варто замислюватися над своїм майбутнім і не тільки готуватися до здобуття професії, а й починати формувати власну громадянську позицію. Батькам зичу взаєморозуміння зі своїми дітьми, терпіння та мудрості. Учителям і викладачам хочу побажати здібних і вдячних учнів, уваги і поваги від держави та суспільства.

— Яку головну проблему необхідно сьогодні вирішити в сфері національної освіти?

— Насамперед це доступність і якість освіти з огляду на сучасні соціально-економічні реалії не лише в нашій країні, а й у Європі та світі.

Доступність передбачає реалізацію права кожного українця мати якісну загальну середню освіту та можливість здобути таку професію, яка потрібна на ринку праці й сприятиме розвитку талантів людини. Якість освіти – це передусім її відповідність тим вимогам, які ставить перед нами світ сьогодні, а також ставитиме в майбутньому. До якісних показників я відніс би володіння сучасними інформаційними технологіями, знання та вільне володіння кількома іноземними мовами, здатність вчитися і підвищувати свою кваліфікацію впродовж усього життя, вміння самостійно критично мислити та відповідально вирішувати проблеми. Освіта має працювати на випередження. Адже ті, хто вчиться зараз, будуватимуть нашу країну завтра.

— Схоже, що в нас із доступністю до загальної середньої освіти все гаразд. Вона обов’язкова, згідно з Конституцією…

— Не робив би таких поспішних висновків. Дитина в селі не має доступу до такої ж якісної освіти, як, скажімо, дитина, яка живе у великому місті. Та й у великих містах дуже різна якість шкільної освіти. І звичайна школа у так званих спальних районах міста, як правило, має гірші умови навчання, бо її відвідують переважно діти з незаможних сімей. Я не закликаю боротися з багатими громадянами чи приватними школами. Але роль держави – встановити максимальну соціальну справедливість, в даному разі – рівність доступу всіх українських дітей до якісної сучасної державної освіти. Це одна з головних функцій держави – виховання освічених, вільних і відповідальних громадян. Адже саме такі громадяни є найбільшим скарбом будь-якої країни. Україна визнана найбільш освіченою серед держав із низьким рівнем доходу. У нас грамотними є 99% населення. Проте вміти лише читати та писати сьогодні недостатньо. Іншими словами – у нас є чудова база, яка за належної державної підтримки стане ключовою точкою зростання економіки.

— Нині тривають дискусії щодо повернення до 11-річної освіти та скасування переходу на 12-річку. Як ви оцінюєте такі кульбіти теперішньої влади, адже до 12-річки Україна готувалася ще з 2001-го? Тепер виходить, що останні десять років реформування освітньої галузі країна змарнувала.

— Ми приділяємо забагато уваги формі, забуваючи про зміст. Десять, дванадцять чи тринадцять років – це менш важливо, ніж те, чим будуть заповнені шкільні заняття. Світ динамічно розвивається і ставить нові вимоги перед людиною, щоб вона була конкурентноспроможною на ринку праці та здатною успішно реагувати на всі життєві виклики. Іноземні мови, інформаційні технології, оновлений зміст освіти потребує більше часу на їх вивчення. Адже при цьому ми повинні також дбати про здоров’я наших дітей і берегти їх від перенавантаження. Ми вирішили йти до європейських стандартів освіти. І 12-річна школа відповідає тій системі, яка діє в країнах Євросоюзу. Якщо ми прагнемо стати повноцінною частиною європейського освітнього простору, то нам доведеться вдосконалювати свою систему освіти. Тому реформу, на яку витрачено стільки часу, грошей та енергії, варто було не скасовувати, а відкласти на кілька років, щоб ґрунтовно її підготувати. Проте замість розробити ефективну програму із забезпечення нової трирічної профільної школи, уряд затиснув нашу освіту в старі пост-радянські рамки. Зі скасуванням реформи проблеми нікуди не зник-ли. Підручників як бракувало, так і бракує, вчитель як отримував за свою працю копійки, так і отримує. Натомість керівництво Міносвіти більше переймається не цим, а ідеологічними питаннями: звуженням використання в освіті української мови, переписуванням підручників з історії, нівелюванням при вступі у виші результатів зовнішнього незалежного оцінювання (і таким чином створенням можливостей для корупції), переслідуванням активістів студентських організацій тощо.

— Проблемою освіти України – фактично за всіх попередніх урядів – залишається забезпечення шкіл підручниками...

— Згоден. І це також свідчить про те, що освіта не була і не є пріоритетом як для попередньої влади, так і для чинної. Бракує справді інноваційних рішень, які вже широко використовує світ. Ми ж живемо не в ХІХ, а в ХХІ столітті. Наприклад, обов’язковим є проведення справжньої «інтернетизації» всієї країни. І починати її слід саме зі школи, проф-техзакладів, вишів. Це дає якісно інший рівень доступу до інформації та обміну нею. Сьогодні в цивілізованому світі паперовий носій інформації стрімко витісняється електронним. Нам необхідні електронні підручники. Це можуть бути і бук-рідери, і ноутбуки, і звичайні комп’ютери на кожному учнівському чи студентсь-кому місці, які підключені до мережі Інтернет. Сюди входить і створення електронних бібліотек. У комплексі такий підхід забезпечить розвиток дистанційного навчання, а отже, й вільний доступ українців до сучасної якісної освіти. Це слугуватиме і об’єднанню країни, сприятиме становленню сучасної української нації. Наприклад, торік я відвідав Космічний ліцей у Сімферополі. «Фронт Змін» подарував цьому навчальному закладу комп’ютерну техніку для дистанційного навчання. І ми разом із дітьми одразу організували через програму «Скайп» відеоміст із учнями гуманітарної гімназії у Львові. Діти спілкувалися українською і російською без взаємних упереджень, а тим більше – перекладача, ділилися своїми знаннями, досягненнями, прагненнями та планами на майбутнє. А найголовніше – вони запрошували одне одного в гості, аби ближче познайомитися. Учні зрозуміли, що крім мови спілкування вони нічим не відрізняються. Що в них схожі проблеми, подібні мрії, їм подобаються однакові фільми та музика, вони люблять свою країну і часто краще за дорослих розуміють сучасний світ.

— Арсенію Петровичу, закінчивши школу, більшість дітей намагаються вступити до вишів і стати юристами або економістами. Проте національній економіці бракує фахівців робітничих спеціальностей, інженерів, багатьох інших спеціалістів. Як виправити ситуацію?

— Освіта має обслуговувати економіку та відповідати її потребам. Тому уряд повинен сформувати державне замовлення на всі спеціальності й оприлюднити його, щоб суспільство, насамперед випускники та їхні батьки, розуміли реальний стан справ і могли робити свідомий вибір своєї майбутньої професії. Крім того, в цьому мають бути зацікавлені навчальні заклади та працедавці. Тоді в нас буде значно менше вишів, які радше торгують дипломами, ніж дають освіту. Бажання мати вищу освіту гідне схвалення. Але реалії ринку такі, що кваліфікований газоелектрозварювальник сьогодні заробляє стільки ж (а нерідко й більше), як кваліфікований столичний журналіст чи офісний працівник. Це свідчить про дефіцит кадрів робітничих спеціальностей. Тому нам необхідно відроджувати професійно-технічну освіту, пов’язуючи її з сучасними технологіями на ринку праці.

Наголошую: у країні двадцять років нічого, крім «царських сіл» навколо обласних центрів, одного автобану і двох реакторів атомних станцій, не будувалося. Країна потребує будівництва в буквальному сенсі цього слова. Це зведення доступного житла, будівництво доріг, комунальних мереж, мостів, аеропортів, портів. Тож попит на будівельників, мулярів, зварювальників, інженерів буде зростати.

— Від чого головним чином залежить майбутнє української освіти?

— Переконаний, що тут відправною точкою є статус учителя, викладача, наставника. Цей статус має бути високим не на словах, а на ділі. Це має втілюватися не президентсь-кими та урядовими доповідями, гарними словами, а конкретними статтями державного бюджету. Учитель, викладач, вихователь дитячого садочка мають отримувати достойну оплату своєї нелегкої праці. Щоб почуватися вільною людиною. Такий учитель спроможний виховати справді вільного громадянина. Освіта – це одна з точок нашого зростання. Не лише культурно-духовного, а й економічного. Скажімо, у Фінляндії – одній із провідних країн за рівнем життя населення – професія вчителя така престижна, що конкурс у педагогічні виші є найвищим у країні.

— Що нам заважає повернути престиж професії вчителя?

— Мені боляче про це говорити, бо я сам виріс у родині викладачів і знаю специфіку цієї важкої праці. Що відбувається в нас? Уряд продовжує згубну практику своїх попередників – економити на освітянах. Маємо справу з елементарним невиконанням закону. Зокрема, відомо, що основою для розрахунків зарплати бюджетників має бути мінімальна заробітна плата. Проте чинний уряд розраховує в тарифній сітці заробітну плату, виходячи не з «мінімалки», а з першого тарифного розряду, який виставляється ними «вручну» і є нині на 300 грн меншим, ніж мінімальна заробітна плата. У результаті молодий учитель з вищою освітою отримує лише на 50 грн більше, ніж шкільна прибиральниця. Крім того, в багатьох регіонах управління освіти спробували відправити вчителів на літо в неоплачувану відпустку, змушуючи педагогів підробляти торгівлею квасом чи морозивом. Держава не мотивує до праці в освіті молодих талановитих людей.

— Що в такому разі робити?

— Ще наприкінці травня я звернувся і до прем’єра, і до президента з вимогою скасувати незаконну постанову, прийняту попереднім урядом, і підвищити до належного рівня зарплати бюджетникам, насамперед учителям. Тим більше, що джерела є. Зокрема, це занижений Законом «Про державний бюджет України на 2010 рік» на 3 млрд грн показник зростання ВВП цього року. Тобто приховані гроші, які потім видаватимуть за перевиконання дохідної частини бюджету. До того ж, 26 квітня і 21 травня Микола Азаров публічно заявив, що «Нафтогазу України» не потрібна компенсація, також передбачена дербюджетом. А це ще майже 3,5 половиною мільярди. Проте і президент, і голова уряду не просто проігнорували мою законну вимогу, а й узяли зобов’язання перед МВФ заморозити зарплати працівникам бюджетної сфери наступного року і на середньострокову перспективу. «Фронт Змін» робитиме все, щоб не допустити цього. Утім, навіть за таких умов сьогодні є багато справжніх подвижників педагогічної справи. Саме вони й рятують українську освіту від наслідків хаотичних безвідповідальних дій влади. А якщо владі не потрібні освічені вільні люди, ми таку владу зобов’язані змінити.